12:24 «Гаряче серце в нас, яке гаряче серце!» | |
«Гаряче серце в нас, яке гаряче серце!»
В січні минуло 125 років від дня народження відомого поета, державного та громадського діяча Павла Тичини.
Писати Павло Тичина починає в 1906 – 1910 рр., наслідуючи народні пісні та твори Т. Шевченка. Вперше його було надруковано у 1912 році. Починає друкуватися у декількох тодішніх виданнях. 1919 році світ побачила і перша поетична збірка «Сонячні кларнети». Перед суспільством постав свідомий глибоко національний поет, а поезія його була уособленням душі українського народу. Серед творів і вірш, присвячений трагічній гибелі під Крутами 29 січня 1918 року юних патріотів-українців у боротьбі за вільну Україну проти російської більшовицької навали. Пам'яті тридцяти На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців. Славних, молодих...
На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ.
На кого посміла знятись Зрадника рука? — Квітне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка... (1918) Збірка наповнена романтичними мріями молодого поета, оспівуванням першого кохання та краси рідного краю. О, панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги… Я Ваші очі пам'ятаю, Сестра чи Ви? — Любив… (1915) Знайомство наших земляків Герася Соколенка та Миколи Болкуна з Павлом Тичиною відіграло велику роль в творчості молодих поетів.
Юнаки підтримували зв’язок з тоді вже відомим поетом та наслідували його у своїх віршах, хоча неодноразово наголошували на тому, що вони повстають проти всіх літературних норм та традицій: Герась Соколенко Ми поети з далеких провінцій Над знаменами сонце несем. В наших грудях любови по вінця І по вінця бадьорих пісень.
Що нам Бальмонт, і що нам Тичина? Ми не ніжні, — ми буйні, лихі. Перед нами в диму батьківщина І покриті імлою шляхи.
Перед нами не пройдена вічність І повалені в прірву мости. Ми закохані в гори величні, Над якими лиш бурям цвісти.
Ми закохані в музику грізну Маршів бою і в громи пісень. Наша юність палка й огнебризна Над знаменами сонце несе. (1943) Але ж насправді Соколенко любив вірші Тичини, був таким же ніжним та романтичним у деяких своїх поемах: «Цілую молодість свою», «Дивлюсь на кучері твої», «Небозвід розкрив фіранку», «Рум’яним шовком на дубах». Дивлюсь на кучері твої І чую днів крилатих подув; Зелене полум’я гаїв Зелений жар зсипає в воду. І я ввесь тану в шумі трав, Тебе чекаючи над морем. Із неба сонце хтось зірвав І порубав його на зорі… Осіла курява доріг На грані веж і на руїни, І ти виходиш за поріг Щоб слухать гомін України. У серці біль і солов’ї — Душа горить твоїм приходом, Зелене полум’я гаїв Зелений жар зсипає в воду… (1943) Односельці Соколенка та Болкуна згадували, що ще до війни до них приїжджав Павло Тичина. Про те, що поети спілкувались і Тичина в 30-х приїжджав в Щурівці, у своїх спогадах пише сестра Миколи Болкуна Галина Мухіна: «Приїжджав Павло Тичина і ще з якимось письменником. Були два дні, все передивлялися вірші (вже була написана ціла книжка), і вони забрали їх з собою… Десь там друкували. Останні були вдома, а коли евакуювали село, батьків забрали, то усе пропало, вернулись в 45-му, але нічого не застали». Микола Болкун Другу З огнем у скованих зіницях Стоїть він в гамі злих вітрів. Його цілують блискавиці Під гук розкотистий громів. І чую я, що в серці в нього Ревуть громи і грає кров… Він буревію ждав нового – І прийде він, як дивний зов. (1943) Всі вірші хлопців пронизані любов’ю до рідного краю, вічною боротьбою за національну свідомість, за свободу, визволення рідного краю. Герась Соколенко Прилетить на коні уночі, Щоб забрати останнього сина. Забринять ніжнотонно мечі І зітхне у сльозах Україна.
Ти заплачеш. Ти будеш просить, Та ніхто не розважить у тузі: Він піде, твій улюблений син, У яру його ждатимуть друзі.
Опадатимуть зорі з небес У провалля бездонне і синє, І шпурлятиме міддю берез Понад кручами вітер осінній.
І коли жар огнистих ракет Зацвіте над перонами станцій, Ти узнаєш, що син твій, поет, Взяв меча і пішов у повстанці. (1942) У своїх віршах Соколенко надміру вживає металеві метафори, такі як: «гримочуть поїзди зміями гримучими», «бринять ніжнотонно мечі», що дослідники називають відгомоном Тичини. Перед війною Герась та Микола познайомились і з Уласом Самчуком, який пізніше багато допоміг хлопцям, визволивши Соколенка з німецької Шепетівської тюрми та повернувши Болкуна з Ганноверського табору. Однак молоді поети все ж загинули в часи війни. Микола скоріш за все десь пав в лісах, воюючи в загоні УПА, а Герась Соколенко в рядах радянської армії 20 лютого 1945 року в Німеччині. В умовах комуністичного режиму Тичина здається перед насильством, репресіями і починає писати «політично витриманну» поезію, прославляє партію та загалом тодішню владу. Збірка «Партія веде» показала, що Тичина повністю прийняв панівну ідеологію. Як писав про нього Василь Стус: «Видатний поет занапастив частину свого мистецького життя, присвятивши його боротьбі з власним талантом». Але це було лише маскою, яка врятувала життя поета. Насправді, відбувається постійна внутрішня боротьба, яка відобразилась на здоров’ї. Його приховане протистояння тоталітаризму не припиняється. Гаряче серце в нас, яке гаряче серце! Воно завжди з старим в нещадній боротьбі. І вдачею народ – не лісове озерці, а дужий океан, що все вміща в собі:
і думки глибину, і переплеск великий, і тиху доброту, і на тумани гнів. В ньому зливаються із різних земель ріки. Черкне крилом вітрець – і бриз побагровів…
Гаряче серце в нас, яке воно гаряче! Бо нагрівається від жару почуття, що викорінює цвіле, гниле, звіряче і перетрухлеє нелюдяне життя…
Що є засноване на голій грубій силі – те згине назавжди! А людяне й просте, як голуб, підлетить. Тремтять вже крила білі.. Глянь: табір Миру скрізь розширивсь і росте. (1960) Павло Тичина постає перед нами як один з найосвідченіших і високоінтелектуальних радянських письменників. Він був не лише хорошим поетом, але й добре розбирався в музиці та живописі. Йому легко давалося вивчення іноземних мов, вільно володів п’ятнадцятьма мовами. Помер Павло Тичина у вересні 1967 року в Києві.
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |