З нагоди 145-ї річниці з дня народження відомої поетеси Лесі Українки в Ізяславському районному історико-краєзнавчому музеї оформлено виставку, яка відображає дружні стосунки Лесі з нашим земляком, громадським діячем,  перекладачем, видавцем, чоловіком Ольги Косач  Михайлом Васильовичем Кривинюком (народився на Волині, в с. Гнійниця (тепер с. Поліське, Ізяславського району).  

     Леся Українка і Михайло Кривинюк все життя були не лише близькими людьми, але й однодумцями в своїх політичних поглядах - виступаючи за вільну і незалежну Україну.  Заарештованому в 1896 р. за розповсюдження нелегальної літератури Михайлу Леся пише листи сповненні співчуття та хвилювань:  

     «Ну, і все таки хотіла б посидіти замість Вас. Пишіть і переказуйте нам про все, що Вам потрібно, ми всі будем раді зробить для Вас, що тільки можем. Коли ж ми досі ніхто не писали до Вас, то, вірте, не страха ради, — чого мають боятися люди, що добре тямлять, на якій «волі» вони живуть? Бувайте здорові і — не смію казати, не сумуйте — а будьте самим собою, т. є. одважним і витривалим.»

     Переживаючи чергове загострення своєї хвороби, Л.Українка не могла відвідати Кривинюка, але в травні 1897 р. написала:

     «Думаю все, як би тут і мені достатись до Вас «на свидание» на тім тижні, що я ще не можу довго стояти і гаразд на київських повозах сидіти (се мені завжди було не легко) та вже, певне, трамваями заїду, а там нехай мене люди несуть, але до Вашого «общежития»».

     та присвячує вірш

Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі,

Як про вас я спогадую, хвора?

Як ростинам бракує життя в вогкій тьмі,

Так обом нам бракує простора.

Темна доля забрала життя мого рай.

Вам його темна сила забрала.

Через весь поневолений рідний ваш край

Наче зла хуртовина заграла.

Ох, тепера мене у недолі моїй

Не один добрий друг потішає:

«Не годиться журитись в пригоді такій,

Адже іншим ще гірше буває!»

Та які се слова і даремні, й нудні,

Хоч порадники щирі й охочі.

Якби знали сі люди, які то сумні

Дні без сонця, без місяця ночі!

Та не знають вони, що приваблює нас

Навіть сніжная буря зимою.

Що нас так порива у безрадісний час

Навіть гомін дощу за тюрмою.

Та ще гірше, ніж болі й неволя тісна,

Ся єдиная думка вбиває,

Ся розвага людська і ганебна, й страшна:

«Адже іншим ще гірше буває!»

Якби знать, що останні на світі терни

Нам уквітчають чола криваві,

Хай би ранили гостро і люто вони,

Ми б стояли, як владарі, в славі.

В тім і жаль, що, хоч би ми черпати могли

Непомірними чашами горе,

Скільки б ми таких кубків гірких не пили, –

Ще зостанеться цілеє море.

В тім і лихо, що, скільки б вінків не плели

Для робітників діла і слова,

Скільки б терну на тії вінки не стяли,

Ще зостанеться ціла діброва.

                                                 19.01.1897