Діти в родині Кравчуків зазнали злиднів сповна. Колись були записані та опубліковані спогади Василя Івановича:

«Мені ледве минуло 4 роки. Та все ж пам’ятаю, як важко було татові і мамі, та й всім нам. Який голод та нестатки переживали люди у той час. У 1933 році народився мій менший брат Володимир. Яка то була радість, коли до нас прийшли сусіди на родини і хтось із них приніс справжніх коржів. Які ж то були ласощі, оті чорні житні коржі. Ми б їх з’їли відразу, але мама поділила на декілька днів. Картоплю того року садили вічками. Але хтось і ті вічка повидирав. Батько по ночах стеріг корову, а після того став стерегти ще й город і невдовзі спіймав злодія. Ним виявилася немічна стара баба Нощьнючиха. Вона наважилася на таке, бо з голоду помирав її онук. Батько ніяк не хотів їй це прощати, але мама умовила його. Сказала, що їм ще тяжче, ніж нам.

Я ніколи не забуду нашого голодного дитинства і того, як батьки докладали всіх зусиль, щоб ми вижили.»

ВАСИЛЬ КРАВЧУК

Згадаймо тридцяті

Рік тридцять третій ішов по землі,

Вітром скорботи летів.

Сіяли смерть патрошителі злі,

Чорні бригади у чорні роки,

Чорні бригади катів.

Хижі посланники зла.

Ревно старалися більшовики

Хліб відібрати в села.

Взяти весь хліб – директива ЦЕКа,

Знищити клас куркуля!

Жалю не знала кремлівська рука,

Вмилась сльозою земля.

Йшов тридцять третій по нашій землі,

Скорботним туманом спадав.

Хижий дракон у московськім Кремлі

Жертв України жадав.

Гей, українці, згадаймо той час,

Скільки понищено нас.

Ті, що померли, вони вже мовчать,

Пломінь в їх серці погас.

Нам же, допоки ми з вами живем,

Правду потрібно нести.

Гей, українці, здригається світ,

Голод лишив нам хрести.

Маєм сказати про все, що було

В чорні тридцяті роки

На Україну приносили зло

Злющі вожді-хижаки.

Гріх нам мовчати,

Хай знає весь світ,

Бо невмируща земля.

В роки тридцяті

В нас був Геноцид

По рознарядці з Кремля.